Марії, Матері Божої, потрясла ними сильно в пригорщах і викинула дванадцять очок; виграна була по її боці.
— Дарую вам життя, — сказала вона, поважно вклонилася баронові, зібрала трохи в жменю свою сукню і з мечем під пахвою пішла сквапно в той бік, відки вони приїхали. Та скоро тільки щезла зовсім з очей отуманілого і зовсім безтямного пана, вона хитруня не пішла далеко, а ввійшла в гущавину, проповзла нею тихенько і, віддалена ледве п'ятдесят кроків від ошуканого, сховалася за буковими пнями, що в такім віддаленню, товплячись один поза одним, творили для розумної жінки сяк-так достаточну ослону. Вона сиділа зовсім тихо. Сонячний промінь падав на один дорогий камінь на її шиї так, що він блискотів між деревами, хоч вона й не знала про це. Барон бачив навіть той блиск і у своїм затуманенню вдивлявся пильно в нього хвилину. Він був певний, що то блискотіла краплина роси на листочку, і не зацікавився тим далі.
Врешті він прокинувся з остовпіння і щосили затрубив у свій мислівський ріг. Коли надбігли його люди, він скочив на коня і кинувся за втікачкою, щоб знову дістати її у свої руки. Тривало то може з годину, поки їздці вернулися і стомлені звільна проїхали коло буків, цим разом уже не зупиняючися. Беатрікс надслухала уважно і скоро переконалася, що дорога вільна. Вона миттю схопилася і поспішила додому, не шкодуючи черевиків.
Воннебольд тим часом провів день дуже погано, стурбований жалем і гнівом. Почуваючи, що йому соромно й перед любкою, програною так легкодушно, він пізнав, як високо він цінив її, сам того не відаючи, і що тепер ледве чи зможе й жити без неї. Тож коли вона несподівано стала перед ним, він, не встигши висловити свого здивування, простер до неї руки, а вона без нарікань і без докорів кинулася в його обійми. Голосно розреготався він, коли Беатрікс оповіла йому про свою воєнну хитрість, а потім задумався над її вірністю, бо той барон був статний і вродливий мужчина.
