густих лісів, що так ласкаво шуміли над ними. Черничка, що вчора так тужила за широким світом, тепер зажмурила очі перед ним і не бажала собі більшого місця понад те, яке міг дати їй кінь на своєму хребті.
І лицар Воннебольд ледве чи й думав про замок своїх батьків, аж поки його вежі не заблискотіли перед ним у місячнім світлі. Але довкола замку було тихо, а в ньому ще тихіше і світла ніде ані знаку.
Воннебольдові батько й мати померли, а вся служба порозбігалася, крім одного старенького ключника, що по довгім стуканню показався з ліхтарнею і мало не вмер з радости, коли перед брамою побачив лицаря. Не зважаючи на свої літа і свою одинокість, старий утримував у доброму стані нутро замку, а особливо покої лицаря раз-у-раз були готові, щоб він міг кожної хвилини відпочити собі, коли вернеться з далекого походу.
Ані лицар, ані Беатрікс не хотіли вже розставатися. Воннебольд повідчиняв скрині своєї матері. Беатрікс надягла її багаті шати і прикрасила себе її клейнодами. Так жили вони обоє весело та безжурно, тільки що дама жила без права і без назви, а коханець уважав її своєю кріпачкою. Та вона й не бажала собі нічого ліпшого.
Аж ось одного разу завітав якийсь чужий барон зі своїм почтом до замку, що вже знову зароївся службою. На честь гостей справлено гучний бенкет. Після бенкету панове засіли грати в кості, при чому господар дому вигравав так щасливо і ненастанно, що оп'янілий щастям і своєю вірою в нього поклав на ставку своє найлюбіше, як говорив, — себто гарну Беатрікс так як ось тут стояла, в дорогих сукнях і клейнодах, які мала на собі. Його противник з усміхом поставив зі свого боку якесь старе, меланхолійне замчисько на вершині гори. Беатрікс, що радісно придивлялася грі, поблідла — і мала рацію, бо коли кинули кості, щастя відвернулося від зухвальця, а барон виграв.
