одному учневі Боніфратрів, знову оживило ті старі поголоски; ними та лютістю проти невідомого злочинця годувалося збентеження роздратованої юрби. Закиди висловлювано виразніше, домагання кари виривалося в диких окриках. Чи й тепер дадуть злочинцеві втекти? Чи не замкнути вже оту калюжу огиди? А коли збори закінчилися й у вихідній брамі показалися ряси монахів та реверенди духовних, піднялися затиснені п'ястуки, залунали дикі окрики, а купка людей пустилася навіть за отцями Карбо та Филипом, обкидаючи їх лайкою; бліді та перелякані, вони поспішали сховатися, а брат Фульґенцій велів міцно позамикати шкільні брами.
Марко слідкував за подіями з вікна в домі пані Діпарк. Зацікавлений сильно, він на хвилину вийшов навіть перед двері дому, щоб краще бачити й чути. Як же це Феру пророкував, що цей злочин звалять на жида, що духовенство з ненависти до світської школи її вчителя зробить козлом відпущення? А тут замість такого звороту виглядало так, що справа навпаки повертається погано для Боніфратрів. Чимраз більша лютість юрби, голосні жадання помсти показували, що справа може мати важкі наслідки, що з одинокого винуватого може перескочити на цілу громаду, до якої він належить, може навіть зачепити, потрясти церкву, коли злочинець справді був її членом. Запитуючи своє власне почуття, Марко сказав собі, що ще не виробив собі ніякого переконання про те, хто міг би бути винуватим, так що навіть якебудь підозріння видавалось би йому тепер занадто сміливим і несправедливим. Поводження о. Филипа і брата Фульґенція було зовсім спокіне і не давало підстав до підозрінь. Він силкувався судити зовсім безсторонньо і справедливо, боячись занадто піддатися своїм почуттям вільнодумця та ворога всякої догми. Він постановив чекати аж буде знати більше, аж трохи більше світла прояснить пітьму цієї страшної драми.
Поки він ще стояв, побачив Пеляжі у святочному вбранню. Вона верталася, ведучи за руку Полідора, 11-літнього хлопця,
