щоправда, ледве чи дістане що, але мені все таки хотілось би бути там. Ах, бідні Боніфратри, це й свято не буде для них веселим — якраз того дня, коли замордовано їхнього найліпшого учня!
Пані Діпарк кивнула головою на знак згоди. Розмова перейшла на інші речі, а кінець обіду розвеселила трохи мала Люіза своїм сміхом. Вона здивованими оченятами водила то по батькові, то по матері, яких лиця, звичайно веселі, сьогодні мали такий незвичайний вираз. Напруження щезло, а сім'я розмовляла хвилю сердечно, по–дружньому.
Роздавання нагород у школі Боніфратрів, що мало відбутися того пополудня, викликало надзвичайне зацікавлення. Ніколи ще на цей обряд не тислося так багато гостей. Особливого блиску додавало йому те, що він мав відбутися під проводом о. Филипа, префекта студій у Вельмарі. Також ректор інституту, о. Карбо, єзуїт, цінений загально задля своїх зв'язків з можними панами і всемогучого впливу на всі сучасні справи, який йому признано, і той був між присутніми, бажаючи своєю присутністю дати Боніфратрам прилюдне свідоцтво свого поважання. Був тут і реакційний посол департаменту, граф Гектор да Санґльбеф, властитель замку Дезіради й прегарної маєтности поблизу Майбуа, яку внесла йому в посагу, крім кількох мільйонів готівкою, його жінка, дочка багатого банкира жида Натана. Але що найбільше бентежило уми й наповнювало тиху звичайно та безлюдну площу Капуцинів гарячково розбурханою юрбою, це був огидний злочин, доконаний на однім учні Боніфратрів і викритий сьогодні рано. Тінь нещасного хлопчика також була при обряді й залягала те тьмаве подвір'я, на якому перед густо наставленими рядами крісел піднімалась естрада. Тим злочином зайняті були думки присутніх, поки о. Филип розсипався похвалами про школи, про її керманича, високозаслуженого о. Фульґенція і про його трьох помічників, братів Ізидора, Лазаря й Ґоржія. Загальне прикре почуття ще загострилося, коли останній названий, худий, костистий мужчина з низьким, понурим чолом під чорним, кучерявим волоссям, з силь-
