капуцин о. Теодосій, суперіор маленької чернечої експозитури, що обслуговувала близьку каплицю. Гарна постать з червоним лицем, на якому горіла пара огнистих очей і якому чорнява борода додавала маєстатичного виразу. Це був дуже люблений сповідник, славний проповідник з містичним зафарбленням, якого сердечний голос стягав слухачів великими гуртами. Хоча з аббе Кандіє у нього йшла таємна боротьба, то прилюдно супроти нього він поводився з пошаною, як молодший і нижній слуга Божий. І він почав висловлювати своє глибоке зворушення, свій біль сприводу сумної події. Бідний хлопчина! Ще вчора вечером у каплиці всі зглядалися на нього. Він виявляв таку гарячу набожність, виглядав як правдивий херувимчик з тією білявою, кучерявою ангельською голівкою.
Зараз при перших словах о. Теодосія Марко поквапився попрощатися. Супроти цього монаха він почував у глибині душі якусь антипатію і непоборне недовір'я. Йому треба було поспішати на обід. Та ледве відійшов пару кроків, коли знову йому хтось по–приятельськи поклав руку на рамена й зупинив його раптово.
— Що, це ви, Феру? А ви відколи в Майбуа?
Феру був учителем у Море, маленькім сільці, чотири кілометри за Жонвілем, де навіть не було пароха, а душпастирство прилучене було до аббе Конясса, жонвільського пароха. Феру жив там у великій бідності з жінкою і трьома дітьми, самими дівчатами. Це був високий, худий чоловік 30 літ, на якому вся одежа видавалася занадто короткою. Його волосся їжилося безладними космами, спадаючи на широкі, костисті вилиці та на гострокінчасте підборіддя. І він ніколи не знав, куди дівати свої великі руки й великі ноги.
— Знаєте, тітка моєї жінки, склепичарка, живе тут у Майбуа, то й ми у неї в гостях. А тепер чуєте, яку погань заварили з тим малим калікою бідним! От буде новий жир для тих клерикалів! Тепер вони з усього серця накинуться на нас, на деморалізаторів та отруйників молоді, на вчителів світських шкіл.
