По тому ствердженню, що, бачилось, підпирало здогад про нічного волоцюгу, який кидається на свою жертву і душить її, настала коротка мовчанка серед малої купки людей, що тремтячі та пригноблені стояли тут разом. Ніхто не хотів висловити ніякого здогаду, кожний гнув у собі свої думки про всякі неймовірні та неможливі випадки. Бурмістра й жандармів усе ще не було. Нарешті о. Филип запитав:
— А пан Сімон хіба виїхав куди?
Ще зовсім оголомшений своїм зворушенням із–за страшної події Міньо видивився на нього. Марко відповів замість нього здивований:
— Сімон певнісенько дома. Чи ж йому не дано знати?
— Їй–богу, ні! — скрикнув Міньо. — Я зовсім стратив голову. Пан Сімон учора був на бенкеті в Бомонті, але певно вернувся ще вночі. Його жінка трохи нездорова. Певно вони ще й досі сплять.
Було вже пів до восьмої, але набовдурене небо було таке понуре, так важко нависло хмарами, що в тім закамарку вулиці здавалося, що ще стоїть сірий досвіток. Молодший учитель, не гаючись, побіг до Сімона. "Гарне пробудження, — думав він, — приємну новину маю принести своєму зверхникові!"
Сімон був сином незаможнього жида годинникаря в Бомонті; у нього був брат Давид, трьома роками старший за нього. Сімонові було несповна 15, а Давидові 18 літ, коли їх батько, зубожілий через процеси, вмер нагло від нервового пораження. По трьох роках умерла також їх мати у великій бідності. Давид, старший син, пішов до війська, а Сімон записався до вчительської семінарії, яку й скінчив із дуже добрим свідоцтвом. Потім був десять років молодшим учителем у Дербекурі, сусідньому містечку. Тут, маючи 26 літ, оженився з любови з Рашелею Лєманівною, дочкою вбогого кравця на Крутій вулиці, що в Майбуа мав досить багато замовників. Вона була надзвичайно вродлива, високого росту, з важким, чорним волоссям і чудовими оксамитовими очима, а чоловік оточив її любов'ю,
