тим більше, що Віктор, синок останньої, також ходив до школи до Боніфратрів, а Себастіян, син першої, був учнем Сімона. Вони цікаво слухали оповідання панни Рузер, що перед групою розповідала всі відомі їй деталі, поки люди ждали приходу бурмістра та жандармів.
— Вчора вечером була я в каплиці Капуцинів на суплікації до святого сакраменту; так було гарно, так піднесено. І малий Зефірин також був з дітьми, що цього року вперше приступали до причастя. Аж серце раділо, дивлячись на нього! Виглядав, мов анголик.
— Мій син Віктор не був на суплікації; йому ще лише дев'ять літ, — сказала пані Едвардова. — Але чи ж Зефірин ходив сам? Чи ніхто не проводив його додому?
— О, це ж пару кроків відси до каплиці, — сказала вчителька. — Брат Ґоржія мав поручення відводити дітей, що живуть далі і яких батьки не могли бути в церкві. А щодо Зефірина, то пані Сімонова просила мене вважати на нього, і я привела його додому. Він був дуже веселий, відчинив віконниці, що полишив був лише приперті, і вліз вікном до кімнати, ще й крикнув, сміючись голосно, що це простіша й вигідніша дорога. Я ще потім постояла хвилину, поки він засвітив свічку.
Марко, що вийшов був з кімнати, слухав уважно цього оповідання.
— А котра то була година? — запитав.
— Рівно десята, — відповіла панна Рузер. — Власне годинник на вежі св. Мартина вибив десяту.
Дрож пробігла по всіх. Це оповідання, як бідний хлопчина весело вскочив вікном до кімнати, в якій мав знайти таку страшну смерть, ухопило всіх за серце. А пані Александрова лагідним тоном висловила думку, що виринула була одночасно у багатьох.
— Це було необережно лишати саму дитину ночувати в такім на відшибі положенім покою та ще й з таким низьким вікном. Треба було вікно заґратувати.
