та на ті "погані" забави. Та Жанвієва кинула на його благальний погляд, і він переміг свою дразливість і, обертаючись до пані Бертеро, почав швидко знову говорити, оповідав про життя в Жуанвілі та про своїх учнів із замилуванням учителя, що у своїй роботі знаходить джерело вдоволення й радости.
В тій хвилині тишу порожнього, понурого кварталу знову перервав голос дзвонів, що звільна, жалібно залунав у душнім повітрі.
— Останнє дзвонення! — скрикнула пані Діпарк. — Я ж казала, що ми не встигнемо.
Вона встала й гонила до поспіху дочку і внучку, що ще не подопивали кави, коли в тім знову увійшла Пеляжі, бліда, вся тремтяча, з аркушем газети "Малого Бомонтця" у руці.
— О пані, то щось страшне, жахливе! Рознощик газети говорить…
— Що таке? Говори бо!
Служниця не могла прийти до себе.
— Оце тількищо… знайдено малого Зефірина, братанка сусіднього вчителя… в його покоїку… замордованого.
— Що? Замордованого?
— Так, пані, задушеного… і в сорочці… і всякі огидності поповнено на ньому…
Всі перелякалися, навіть пані Діпарк жахнулася.
— Малий Зефірин, братанок жидівського вчителя Сімона, такий горбатенький але дуже гарний хлопчик! Він був католик, бідненький, і ходив до школи до Боніфратрів і певно був у церкві вчора вночі, бо недавно вперше приступив до причастя. Ох, лишенько! То вже мабуть є такі родини, що на них тяжить якесь прокляття.
Марко слухав переляканий, одубілий. І нараз промовив пристрасно, забуваючи себе самого:
— Вчителя Сімона я знаю дуже добре. Він лише двома роками старший за мене і разом зі мною був в учительській семінарії. Це ясна голова, ніжне серце, як рідко. Це бідне дитя,
