Поява реліквії викликала серед юрби правдивий одур зворушення. Сльози котилися з усіх очей; і через той серпанок сліз усі бачили і о чудо! — як із трьох пальців піднятих до благословенства випливала небесна ясність. В горючому повітрі свята рука видавалася величезною; вечером проміння розпалювало якесь огнисте миготіння в дорогому камінні, яким була висаджена та рука; запах кадила розходився все далі і доходив уже й до ніздрів побожного люду.
— Те rogamus, audi nos![1]
Коли свята рука вернулася на своє місцев, а дзвони замовкли, хвилину стояла тиша, і тоді всі почули близьке дзеленькання дзвоників на вулиці, що вела від ріки. І всі кинулися нараз у той бік, звідки доходило те дзеленькання, і сотки голосів повторювали:
— А ось і Паллюра зі свічками! Ось і Паллюра приїхав! Це Паллюра!
Віз наближався, хрустячи по піску, запряжеий здорового сивою конякою; у неї на карку блищав великий corno із шліфованої міді, мов промінястий півмісяць. Коли Джіякоббе і інші добігли перед неї, ласкава худобина зупинилася, сильно сапаючи ніздрями. І Джякоббе, що перший добіг до воза, пабачив у возі простерте, криваве тіло Паллюри і почав кричатм до юрби, вимахуючи руками:
— Він неживий! Він неживий!
Страшна новина розсипалося, мов проміння. Люди тислилися довкола воза, витягали шиї, щоб побачити дещо; і вражені знагла цією другою катастрофою, опановані поривом жорстокої цікавости, що проймає чоловіка на вид крови, вони вже й не думали про небесні погрози.
- ↑ Вислухай нас!
