перехрещувалося, тремтячи і граючи всіма кольорами веселки. Довге, промінисте пасмо, сильніше блискуче, простяглося на вулицю, що вела на берег ріки; у віддалі, поміж високими і стрункими тополями видно було річку, що іскрилася полум'ям, а ще далі шматок азіятської околиці, де старі сарацинські вежі, подібні до скелястих островків, піднімали в сутінку свої невиразні контури. Повітря було напоєне різким запахом скошеного сіна, що часами заносив мов запах шовкових гусільниць, які погнили на листках. Ластівки літали, і в повітрі лунало їх різке цвіркотання; вони не переставали шмигати між дахами і стрімкою вирвою на березі річки.
Шум юрби часом переривався мовчанкою чекання. Ім'я “Паллюра” оббігало всі уста; тут і там чути було вибухи гнівної нетерплячки. Що це таке, що віз ще не показується на гостинці, що веде сюди від ріки? Доки нема світла, дон Консольо ще не виходить, щоб виставити реліквії і доконати екзорцизму; а тут грозить небезпека. Дикий страх опанував цю юрбу, що, збившися докупи, мов стадо худоби, не сміла підняти очей до неба. Жінки починали заходитися плачем, а при їх голосних риданнях і хлипаннях безмежна тривога опановувала, затуманювала всі душі.
— Святий Панталеоне! Святий Панталеоне!
Це був безмірний, однодушний крик розпуки, що благав підмоги. Вгі припали на коліна, всі простигли руки, у всіх були лиця бліді і вони лебеділи:
— Святий Панталеоне!
На порозі костьолу, серед диму двох кадильниць появився дон Консольо в бликучім фелоні, фіолетовім, нашиванім золотом. Він тримав святу руку, підняту високо, і заклинав повітря, виголошуючи латинську формулу:
— Ut fidelibus tuis aeris serenitatem concedere digneris te rogamus, audi nos![1]
- ↑ Благаємо Тебе, щоб Ти зволив дарувати своїм вірним погоду повітря, вислухай нас!
