— Як це ти кажеш, що ти Мирон, — заговорив я, не зводячи з нього очей,— коли я Мирон!
— Ти? — відповів мій двійник коротко, з виразом безперечної погорди. Це одне коротеньке слово дивної появи мов молотом ударило мене в тім'я. Я знов почув глухий, пекучий біль у грудях і довго не міг зловити стільки повітря, щоб промовити слово.
— Коли ти Мирон, — сказав я вкінці,— то хто ж я такий? Аджеж оба ми не можемо бути одною особою.
— Не можемо, певно, що не можемо! — потвердив він зі згірдною усмішкою.
— То хто ж я такий, коли ти Мирон?
— Ти? Хто ти такий? Вітрова мара, привид моєї розгаряченої фантазії, ніщо.
— Я.., ніщо? — крикнув я, добуваючи останніх сил — Я привид? Я мара? Алеж у мене тіло, і кість, і кров! Алеж я рухаюсь і хожу незалежно від тебе! Алеж я був тут перед тобою!
Дивний привид грізно наморщив брови.
— Нужденна маро! — скрикнув він, — брехлива появо, плоде сумерку і тривоги, і ти смієш ще суперечатися зо мною? Смієш простягати свої злудні[1] руки проти мене, правдивої дійсної дійсности? Ну, чим, скажи мені, чим ти докажеш, що ти Мирон, а не я?
Я стояв, мов поражений громом. Думка моя була мов одеревіла, я не міг знайти ніякого доказу.
- ↑ Злуда — омана, привид.
