нім запахом нив у розцвіті. Ліса була трошки відхилена; отворити її Гандзя нездужала б, — куди ж її малесеньким, слабим ручкам до такого тягару! Вона, мов мишка, пролізла крізь вузький розтвір, крізь який хіба кітка могла би пройти вигідно, і з усміхом радости на устах, тремтячи всім тілом опинилася на вигоні, супроти поля. Вітер дмухнув різче на її лице. Гандзя була лише в одній сорочині, довгій до кісток і підперезаній червоною крайкою. В першій хвилі вона почула щось ніби холод. Але ні, це тільки так їй здавалося, адже сонечко ось як гріє, де ж тут холодно!…
Півперек поля тягнеться вузенька стежка до лісу. Гандзя знає добре цю стежку, по ній вона найрадніше любить бігати, з неї виразно видно ліс! Ось, він великий, сумрачний, гомінкий! У Гандзі дух захапує з радости, що ось іще хвильку бігти, і вона буде в лісі, сама!
Вона біжить, тільки що якось не може так швидко бігти, як давніше. Жито поважно хитає колоссям, коли вона біжучи пересуне ручкою по стеблах. Як вона любить тепер оте жито, ті блаватки[1] та квітки куколю, що де-де блискають, мов сині та рожеві зірки, серед лісу золотистих стебел!.
— Мавко! Мавко! — кричить Гандзя з радости, біжучи стежкою. — Я йду вже, біжу, ади як швидко! Будемо бавитися.
Чим раз голосніше та виразніше гомонить вічна лісова пісня. Гандзя ловить
- ↑ Блаватки — волошки.
