барвні переливи гострого плину співав мертвецьким голосом:
Виїдь, виїдь, крілю,
На червонім коню,
Твої сини порубані,
Під цим мостом поховані.
Восени мене віддали до школи, а коли я приїхав додому на Різдвяні Свята, вже я не застав Митра. Він умер на самої Покрови. Зараз по його погребі Микитич нагнав його матір від себе і вона щезла з села не знати куди, так як не знати відки прийшла.
Життєві хвилі та вражіння швидко затерли в моїй пам'яті ті два дивні, сумовиті лиця, понурі та нелюдяні постаті двоїх молодих людей, скривджених і немов проклятих долею.
Та по довгих роках, коли й мене самого кинула доля в ту безодню, на дно суспільности, і змусила переживати хвилі, коли чоловік поневолі питає себе: «По що я жию? Чи варто жити, щоб приймати муку?» — аж тоді виринули в моїй пам'яті їх мученицькі, давно забуті лиця. Ось вони, ті парії людської громади, ті без вини винуваті! І вони живуть, мучаться весь вік, без ясних споминів і без ясних надій, мов ті подорожні, що вийшли в дорогу в мрячний день і йдуть тою мрякою всю дорогу. Вони минають зелені луги, цвітучі левади, плодючі сади і многолюдні села, минають тисячі красот і радощів і не бачать нічого, — бачать лише сіру мряку, сірі стовбури дерев та
