З-під глини визирало посиніле, запухле личко дитини. Микитич поглянувши на нього закусив зуби і страшно-страшно поблід.
— А де тота… Напуда? — крикнув хтось із людей. — Знайти б її! Де вона?
В тій хвилі один хлопець закричав трохи оподалік на стежці.
— Що там знов таке? — загомоніли люди.
— Слід, нанашку[1], слід по стежці!
— Біжіть за слідом! — сказав Прокіп. — Чень її знайдете, коли ще бідна жива, ночувавши вчорашню ніч надворі.
Побігли люди за кровавим слідом униз Микитичевим садом. Далі, далі, вниз садом, у беріг, — аж ось не стало сліду. Люди зупинилися.
— Ну, а тепер куди? — запитав один.
— Тихо, чуєш? — шепнув другий.
Усі завмерли. Тихо-тихо, мов десь з-під землі чути було важке, болюче стогнання.
— Господи, це певно вона! От тут у деберці! Ходім, може ще живу душу вирятуємо!…
Ніколи не забуду того страшного, болем, жахом, і грижею споганеного лиця Напуди, коли її вивели з деберки. Її волосся було все замулене болотом, на руках сліди крови, одіж уся мокра і заталапана.
— Даруйте мені життя! Даруйте життя! — благала вона тих, що її вели.
— Ходи, дурна, адже тобі ніхто нічого не робить. Ходи до хати.
- ↑ Нанашко — дядько.
