— Що тут таке? Що таке? — питалися люди, збігаючися з усіх боків.
— Та от Анна хлопця трохи не обезвічила.
— Здуріла жінка та будяками хлопчища, аж бідному плечі кров'ю підплили.
Я протиснувся крізь громаду, щоб поглянути на все.
— Я його, шибеника, на смерть заб'ю, — кричала Анна, вимахуючи цілою в'язанкою будяків. — Я його в дим догори ногами повішу! Най скаже, де тамтота плюгавиця поділася!
— Та як він вам скаже, коли не знає? — уговкували Анну жінки.
— Ага, не знає? Злодій один; не бійтеся, він добре знає! Нині бігав увесь день нітвісти куди! Чуєш мені, ти опришку! — грозила вона Митрові. А він, бідний притулився до одної жінки і стояв ні живий ні мертвий; здавалося, що не бачив нічого, не чув, тільки хвиля від хвилі хлипав.
— А йди ж ти, Анно, йди! — заговорив старий Прокіп, найстарший дід у нашім селі. — Чи ти вдуріла, чи тобі й той розум виплив, що його не мала? Та так дитину скарувати, га!
За плечима Анни стояв Микитич і мовчки дивився на все.
— Та ви би, куме Микитичу, не дали їй, — загомоніли жінки.
— А що кумові Микитичові до мене та й до мого хлопця! — закричала Анна. — Може то його?… Права не має!.. Що схочу, те з ним зроблю!
Микитич скривився, мов перець розкусив.