А ми все ще сиділи під дубом, не рухаючися, а серед нас лежала купка «песього молока», що її приніс Митро. Аж по добрій хвилі ми, так сказати, протверезилися і почали знов свої забави.
— А не знати, куди вони пішли? — сказав один із нас.
— А побіжім лише за ними, подивімося.
— За Напудою? — сказав котрийсь з якимось острахом у голосі. — Хіба не знаєш, що вона чарівниця?
— Та що, ми здалеку, — сказав другий. — Ходім на вигін.
Ми вилізли на вигін і побігли вниз, а потім звернули на поле, в той бік, куди пішла Напуда з Митром. Але на полі ми не могли знайти нікого, і набігавшися доволі по дорозі, вернули над вечером назад до дому.
Другого дня по обіді я сам якось бавився на оборі, стругав копанички до санок, коли втім крізь пліт із Микитичевого саду зазирає Митро. Він дихав дуже швидко і ледве-ледве прошептав до мене:
— Івасю!
— Га? То ти, Митре?
— Я. Знаєш що? Іди до хати та винеси мені хліба,та великий кусень. Мамі нині не стало.
Митро не перший раз просив у мене хліба. Я не питався його більше, тільки побіг до хати. На щастя мама вийшли були на город, а то би певно були насварили на мене, на що беру такий великий кусень хліба. Але йдучи коло столу я побачив, що мама напекли бульб'яних[1]
- ↑ Бульба — картопля.