Виїдь, виїдь крілю,
На червонім коню,
Твої сини порубані,
Під тим мостом поховані.
— Митре, Митре, — почувся ось-ось за нашими плечами хрипливий, немов гробовий голос. Ми трохи не скрикнули всі з переляку і в одній хвилі обернулися за голосом. За плотом стояла Напуда.
Напуда була дівчина літ несповна сімнадцяти, низька, також чорна на лиці, з пласким носом, низьким чолом і такими ж великими та мутними очима, як і в Митра. Я ніколи не бачив її веселою, говіркою, не чув від неї жарту, ані пісні, не видав її пристроєною[1], як інші сільські дівчата. Все понура та мовчазлива, вона ходила мов сонна, а останніми часами стала ще понуріша. Ми, діти, навіть боялись її трохи, і коли здибалися з нею на дорозі, все обминали її мовчки, немов ось-ось ждали від неї якогось лиха. Але причиною того страху не були її поступки: вона ніколи не сказала нікому й лихого слова, тільки та її понурість, мовчазливість та забитість, що виразно малювалася на її невродливім буцматім[2] та трохи піганистім[3] лиці, в її очах і лінивих, мов за напасть рухах. Усе те відражувало від неї не тільки нас, дітей, чутких на всяку дрібницю, але й старших. Ніхто не сказав про неї ніколи й одного слова без якоїсь відрази
