вертати назад, то він їде через міст, а на мості його кінь спотикнувся і зломив собі ногу. А кріль став та й каже: «Ов, щось буде зле. Певне вже нема моїх синів». Але тут чує, з-під мосту співає щось:
Виїдь, виїдь, крілю,
На червонім коню!
Твої сини порубані,
Під тим мостом закопані.
Кріль зазирає під міст — нема нікого, тільки на однім місці, на піску поросло багато зілля, от такого. Кріль зачав те зілля рвати, а з нього зачала капати кров. То тоді кріль пізнав, що це його синів кров, і закляв те зілля. «Зілля, зілля — каже, — не показуй ти людям, що це кров у тобі, але показуй, що молоко». І відтоді як хто вирве це зілля, то йому здається, що то в нім молоко а тото кров. А дивіть, я вам зараз покажу, що то кров.
Ми тремтіли і дивилися на Митра. Він узяв тонесеньке сухе стебельце, зігнув його в маленький, подовгастий перстінь, і послинив так, що слина стала плівкою на цілій дірці перстеня; потім підпустив у ту плівку соку з песього молока і ми побачили відразу, як по плівці з слини розливалися різнобарвні колісця, які чимраз більше переходили в червоний, кривавий колір. Нас проняло морозом, а Митро спокійно, своїм однотонним голосом, мов забувши все довкола, почав співати:
