нули порозривані ланцюги і пнуться між грубі лопухи, пригинають їх гілки і обривають головастий, гачковатий цвіт білявої, олов'яної барви, який так легко чіпляється одежі. Ось з криком несуть у капелюхах цілі купи головок, сідають рядом під дубом на землі, а один припинає кожному за чергою по кілька ґудзиків до пазухи і кожного напоминає: «А добре мені справуйся! Тепер ти оськовий[1].
Вже ґудзики поприпинані. «Еб-тех[2]!» — кричить комендант, і всі встають. «Бігаць[3]!» — командує далі, а сам пустився наперед, а за ним увесь ряд знов з криком летить униз садом, затискаючи руками капелюхи на головах…
Але ось ми потомлені від довгого бігання.
— Ходіть сідати! — говорить дехто слабший, задиханий, почервонілий від спеки і втоми.
— Почекайте, і я зараз прийду! — кричить Митро.
— А ти куди біжиш? — кричимо за ним.
— Ідіть, ідіть сідати, я вам щось принесу, таке гарне!
Ми посідали, віддихаємо і ждемо Митра. Це був син Мельникової Анни, що коморувала[4] в Микитича зі своєю молодшою сестрою, яку ми, діти, звали Напудою — така звичайно ходила понура, гризка, розстрепіхана, нечесана та немита.
