в нім найцікавіше для нас і найпринадніше, це величезний, з на сажень у промірі грубий, високий і дуже конаристий[1] дуб, що немов зелена, кругла баня віднівся здалеку над нашим маленьким селом. Він стояв коло самої дороги, припирав до плота, і там у куті, немов діти сховані за вітцем, росли довкола його величезного пня широколисті лопухи, кропива та подорожник. Але з переднього боку, від стежки, місце було гладко витоптане, — тут ми найліпше любили ховатися перед дощем, мов під безпечну стріху, тут були супокійні, бо місце було якраз насеред саду, одалік від хат, так що ніхто на нас не сварив за крик або занадто охочу біганину.
А предметів до забави і місця до бігання було тут багато.
— Ану, хлопці, ланцюги плести! — кликне один, і зараз уся юрба розбігається по саду і рве подорожники, відриває квіти, а з м'яких рурковатих стрілок робимо довгі-довгі ланцюги, все досилюючи більше і більше огнив, поки долішні не розірвуться від тягару всеї маси. Обвішаємося тими ланцюгами від ніг до голови, поспутуємося ними докупи в колесо і в ряд, і біжимо-біжимо доріжкою вниз садом, аж високі головки бур'яну та широке листя лопухів шевелиться за нами.
— Гей, ґудзиків давайте! Що то, ми не жовняри[2] — кричить один, і всі поки-
