рив хлопця в лице. Малий Мирон, мов косою підтятий, повалився на лавку, а з лавки на підлогу. Кров обілляла його лице.
— Підійміть його! — крикнув Валько. З задньої лавки прискочили два, ті самі, що перед хвилею парили Йонку, і підняли зомлілого Мирона. Його голова не держалася на в'язах і хилилася додолу, мов у мерця.
— Біжіть по воду! — командував далі Валько і ще раз поглянув на Мирона.
— То що за хлопець? — спитав він.
— Мирон — відповів «цензор», найстарший віком і найдужчий силою в клясі, котрого отцове настановили наставником над товаришами.
— Що за один? — питав далі Валько.
— Одного хлопа син з Н…
— Хлопський син! Тьфу, якого біса тим хлопам пхатися сюди! — проворкотів Валько. В нього відлягло від серця. Він зачав був трохи побоюватися свого вчинку, але хлопський син, — значить можна його бити і з'обіжати, як хочеш, ніхто за хлопським сином не впімнеться.
Валько не помилився в своїй рахубі. Ніхто не впімнувся за хлопським сином. Нелюдський поступок учителя-економа уйшов йому гладко, так як і многі його нелюдські поступки. Тільки в серці хлопського сина він не пішов гладко, а стався першим насінням обурення, погорди і вічної ворожнечі против усякого неволення та тиранства.
1879.
