нього два товариші-посіпаки, і повели на градус. Тихо стало в клясі. Замість сміху блідість виступила на всіх лицях, — тільки болючий вереск Йонки лунав посеред мурованих стін Василіянського манастиря.
— Досить із нього! — сказав Валько, і Йонка хлипаючи пішов на своє місце.
Сповнивши це високо педагогічне діло, Валько почав знов свій обхід по клясі і знов посипалися удари його тростинки по плечах та по руках бідних хлопців.
Яке вражіння зробила ціла ота наука на Мирона, цього сказати годі. Він раз-у-раз дрижав, мов у лихоманці; йому шуміло в ухах і крутилося в очах, мов серед бурі. Йому так і мерещилося, що й його не мине ота буря, що кожний удар страшного вчителя паде на нього. Написані слова і стрічки скакали перед його очима, надувалися і переплутувалися, виглядали ще поганіше, ніж були направду. Він і сам не знав, коли перестав писати, — сіра паволока стояла перед його очима.
— То ти так пишеш? — гукнув Валько над його головою.
Мирон стрепенувся, вхопив за перо, талапнув ним у чорнидо і поволік по папері мов тура за роги.
— Чи ти не знасш, як держати перо?
— Не знаю! — прошепотів Мирон.
— Що? — репнув Вадько. — Я тобі не показував уже десять раз, не раз?
Мирон зачудовані очі встромив у розлючене Валькове лице. Але замість відповіді Валько стиснутим кулаком уда-
