стріху, мені в очі. Заплакався я, закашлявся, — мовчу. Ґазда тим часом пішов до худоби, волам дати, до води вигнати, а йдучи попри мене не видержав, щоб не парнути мене через голову воловодом. Ба, чую, збирається в поле з плугом, покладати під жито. Вже я трохи втішився. Не буде, гадаю, мойого ката хоть через день.
Аж тут чую — гомін. Дивлюся, війт з присяжним на перелазі. Підходить, оглядає мене і всміхається.
— А що, рибонько, добре тебе тут заходили?
Я ледве дишу, а весь у крові.
— Що ж не говориш, серденько? Кажи, не бійся, я тобі нічого не скажу.
— Пане… війте — простогнав я, — другу… таку ніч… не витримаю.
— Не витримаєш, душенько? — всміхався війт. — Ні, не бійся, витримаєш. Такі як ти вміють тримати. Ну, а тепер, небоже, ти знаєш, що тобі в мене належиться?
Я видивився на нього.
— Ов, непам'ятущий же ти, голубчику! Ану-ко, встань та прострися! Я маю право дати тобі на снідання п'ять буків, не більше. Пане присяжний, ану-ко, нате вам оцю черешеньку, та добре його!
— А ви, куме, — сказав війт до мойого ґазди, що саме надійшов, — будете мусіти таки завтра з полудня вибратися з ним до міста. Поїдете ви, ось кум присяжний, я, ну, та й арештант.
Значить завтра! Мій ґазда зирнув на мене так дико і люто, мов який смертельний ворог виривається йому з рук,
