— І пощо ж ти, нелюде, позбавив його життя? — запитав дід Панько. Але Бовдур не відповідав на те питання, немов або не чув або не розумів його. Він клячів над трупом і вдивлювався в його бліде, ще й по смерті хороше лице. І дивна зміна робилася з Бовдуром. Його власні риси, бачилось, м'якли, лагідніли… З очей щез гнилий блиск світячого порохна… Понурі, гнівні складини на чолі вирівнювались… Здавалося, немов наново людський дух вступає в те тіло, що досі було мешканням якогось біса, якоїсь дикої звірячої душі. І нараз сльози градом покотилися з Бовдурових очей… Він лицем припав до кровавого Андрієвого лиця і важко-важко заридав.
— Братчику мій! Що я зробив з тобою! За що я тебе віку збавив? Свята, ясна душечко, прости мені, нелюдові! Що я зробив, що я зробив! Господи, що я зробив!
Хвилю ще стояли арештанти і поліціяни, мов причаровані, над тою потрясаючою картиною і слухали Бовдурового голосіння. Але згодом схаменулися.
— Збирайся, паничу! — сказали до нього. — Тобі вже не тут місце. Час перенестися на нове помешкання. Не час тепер плакати!
Бовдур підвів очі і гнівно, болізно поглянув на них.
— Прокляття на вас, посіпаки! — сказав він. — Адіть! — і він приложив руку до зіваючої рани Андрія, переділюючи її долонею в півперек на дві половині, — адіть, оце моя половина, а оце ваша поло-
