у котрім і сліду не було недавньої дикої жорстокости.
— Постій, побачиш кумедію.
— Та яку? — питав тихо Стебельський.
— Ну, вже будем видіти.
Він устав, переступив через трупа, підійшов до дверей і обома руками, мов довбнями, що сили загримав у двері. Гуркотання те, нагле і проразливе, заглушило шум хуртовини на дворі. Всі арештанти позривалися на ноги.
— Що тут таке? Що тут таке? — питали всі, стрівожені.
— А пан де? Де пан Темера? — питав Митро, не чуючи коло себе Андрія.
Але Бовдур не слухав того гомону, стояв коло дверей і щомоці гримав кулаками.
— Та чи ти сказився, чи що? — кричав дід Панько. — Чого гримаєш? Що то має бути?
— Та якась комедія, — відповів Стебельський, — тільки не знати яка.
З вартівні донісся крик, прокляття. Це капрал збудився, хопив лихтарню і як був, у сорочці і штанах, прилетів к дверям.
— Що тут за сто дідьків гримає? — кричав він. — Гримало би тобі по кишках! Чого хочеш?
— Отвори! — крикнув Бовдур, не перестаючи гримати.
— Та не будеш ти тихо, проклята почеревино! Таже як я отворю, то певно, що недармо!
— Отвори! Чуєш? — не переставав кричати Бовдур і гепнув кулаком у закілковану візитирку, так що вона пирсла аж до напротивної стіни.
