швидко, здається, буде мусіти докладно й тото собі припімнути. Досить — він утік і, втікаючи, ще раз позирнув із горбка на палаючі.. але чи вечірнім блиском?.. хати і прокляв їх. І нікому, ні перед ким він не визнав, з котрого це села він утік, хоч тому минуло вже п'ять літ. Хто знає, може й сам він уже забув назву села!..
В Бориславі він віджив трохи. Хоч робота погана, та все таки платили зразу добре і їсти було що, не так, як у службі. Немов голодний вовк кидався він на їду, і їв, їв без тямки, — проїдав усе, що заробив, ходив мало не голий, а їв, щоб хоч раз чути сить у собі. Пити зразу не пив, аж відтак почав, як її не стало. Тоді розпився, здорово розпився!..
В Бориславі, при корбі, Бовдур і стоваришувався перший раз у своїм життю з одним таким же круглим сиротою, як і сам. Щира була людина і Бовдур через чотири роки жив з ним, як із рідним братом. Вони працювали разом, жили разом і майже ніколи не розставалися. В потребі рятували один одного, не питаючи: а коли віддаси? Хоч, правду кажучи, Бовдур більше брав, ніж давав. Він і тепер, хоч уважає Семена зрадником і фальшивим, все таки радо згадує ті часи свого товаришування. Гарні були часи, та дідько взяв. А шкода, що не потривали довше!
Аж задля дівчини побратими розсталися. Полюбили оба одну, бідну, нужденну робітницю, круглу сироту, як і самі, ви-
