мими думками, подає дружньо руку на полі найсвятіших переконань! Але обом ще чогось хибувало. Після гарячих спорів про теорії, після читання найкращих і найосновніших писань про занімаючий їх предмет, вони мимоволі заглядали одне одному в очі, глибоко-глибоко, немов старалися вислідити в них ще щось більше, як згідність теорій. Їх очі палали огнем гарячішим від огню переконань, їх уста тремтіли не словами наукових доказів, їх лиця паленілися не втіхою з відшуканої правди. Їх кров грала живіше, коли зійшлися, і це була друга могуча сила, що перла їх к собі. І не раз серед читання, серед гарячого теоретичного спору їх голос тремтів і звільна замирав на дрожачих устах, рука шукала руки, а очі любих очей і…
— Ах! — зойкнув півголосом Андрій, живіше забігавши по темній казні, — чому ті хвилі так скоро минули, чому не тривали довше? Чому я мусів стратити тебе, навіки стратити. Ганю, щастя моє?..
З трепетом тривоги думка його перелетіла через сумні, важкі часи переслідування, муки за його любимі погляди. Він бачив себе в тюрмі, перед судом, — йому поперед очі пересувалися їдкі, безстидні насмішки газетярські над його думкою, над його любов'ю. Він дрижав цілим тілом від тих споминок, немов від морозу. І далі йому прийшла на гадку його страта. Ганині родичі заказали йому бувати в їх домі, видітися з Ганею, переписуватися з нею, переловлювали
