пахне ті заштабовані двері і пустить його на волю з його п'ятьма шістками до дрібних, голодних дітей.
Знов брязнула колодка, відхилилися двері і впустили Андрія з пальтом перевішеним через руку.
— А що сказали? — спитало разом кілька голосів.
— Нічого, — відповів сумно Андрій — Розпитали і казали ждати, аж папери прийдуть. — Він умовк і почав ходити по казні. Мовчали й прочі арештанти. Всім пригадалося, що й вони, кожний ждуть уже так довго приходу своїх паперів, і може декому з них по при власне горе заскиміло серце жалем і за цим молодим панком, що одним словом старости та інспектора засуджений був може на таке ж довге чекання, як і вони, що тим словом, так як і вони, відірваний був від своєї праці, від знайомих, від усього вільного, хорошого світу і заточений тут, у цей гидкий льох, на дно суспільної неволі!…
Перший перервав важку мовчанку Бовдур. Він, мов мара, піднявся зі свого кута і підступивши до Митра з протягнутою рукою, сказав різко:
— Митре, дай хліба!
— А смоли йому гарячої дай, не хліба — сказав Дорожівський.
Але Бовдур не слухав цієї любезної перестороги і підводячи свою руку трохи не під ніс Митрові, сказав другий раз:
— Митре, дай хліба!
— Та коли бо в мене самого мало, не буде чим завтра й поснідати, заки при-
