— Та нікому — сказав він, по-бойківськи протягаючи голоса — Мене взяли з Борислава, що книжки не маю.
— А ти відки?
— Та з Дзвінячя. Мама вмерли ще на «коляру»[1], а тато відтак зачяли пити, продали ґрунт, далі й хату задовжили, а тої осени взяли та й умерли. А я пак щьо мав робити? Ішли наші парубки до Борислава, та й я з ними. Ну, та щьо я зароблю? Ні згодитися не вмію, ні потягнути не здужяю, от хіба до млинка, та щьо з кибля вібирати, ну, то за те платили по штири, а найбільше п'ять шусток[2]. Перезимував я там якось, а на весну хотів іти де в службу, аж тут мене взяли.
— І довго сидиш?
— Та вже от місяць, — сказав Митро спокійно своїм рівним, дзвінким, малощо не дитячим голосом. — Ми тут всі із Борислава, — говорив далі Митро, — лиш от Стебельський ні.
— Ну, цей собі, правду сказавши, сам біду найшов, — сказав всміхаючись дід. — Учений чоловік, «гіміназію» кінчив, усі кляси, а тільки, видите, тут (дід помотав долонею коло чола) щось йому хибує. Писав у Самборі при старостві, відтак, каже, в якогось адвоката, а далі зовсім опустився.
— Діду, діду, — перебив його в'ялий, мов півсонний голос Стебельського, — та говоріть бо по-правді! Що то значить «зо-
