— Е, де тут який прохід! — відповів дід, усміхаючись. — Але пускати пускають… щодня зрана йдемо місто замітати.
— Всі?
— Ні, от я та й Митро, цесь от малий бойчук, та й Стебельський, он той у шматах, а більше ніхто.
— Ну, а решта не виходять ніколи на свіжий воздух?
— Та не виходять, хіба що часом оцей ґазда йде на місто за хлібом. Ну, а оцього старого жида та й тоту плачущу Магдалину в півтори штанці та й в пів гуні, то нині лише що привели, то ще не знаю, що з ними буде. Та от жид, то він уже сидів там у Бориславі, щось зо два місяці до цюпасу, то каже, що вже його папери прийшли, та й десь завтра-позавтра піде. Ми оба добре знаємося, тяг неборачисько зо мною корбу в Бориславі довгі роки! А тепер, адіть, усіх з Борислава женуть цюпасом, хто не має книжки. Та й його злапали.
Андрій поглядів на нужденне, сухе лице жида, що здавалося немов зроблене з патичків і обтягнене бурим, поморщеним сап'яном. Тяжке хрипіння в груді віщувало, що цьому чоловікові недовго вже жити на світі, а вся його постать аж надто голосно говорила, що й минуле його життя було не життя, а вічне нидіння та бідування.
— Щира то душа — говорив дальше дід, — золоте серце. Щоби сам не знати в якій біді, то ніколи не буде перед другими розводити своїх жалів а вже другого пожалує й поможе чим може, так як рід-
