— Н-ну, то також — сказав дід — От, бачите, паночку, моє також подібне. Я, коли знаєте, з Волощі, тут село таке є, недалечко відси. Служив у воську[1]… відстрілили ногу в Ниталії[2], ну, а як був до воська нездалий, то й відпустили мене. Прийшов я на щудлі додому, нема нічого… хоч жебрай або хоч з голоду гинь, все одно. А тут, видите, чоловік ще чується в силі, встид жебрати, а робити коло хліба годі без ноги. Пішов я до Борислава. Там робота не така, стояча, при корбі. Робив я там щось з десяіть літ… от, заробляв, щоби животіти… Але по правді кажучи, бувало й не доїсться, а все відложилося якусь там часточку за-про слабість та старість… Ну, і грошик до грошика, призбиралося дещо, і одежини трохи придбалося… Звичайне, чоловік живий, живе й гадає… Аж нараз дав Пан-Біг недугу… звалило мене так за одним разом, якби взяв та косою підтяв. Вилежав я шість місяців в якійсь комірчині… щастя, що ще не з-за зими. Виходжу якраз зі снігом. Що ж тут робити?. Гроші за той час розслизлися, одежу треба було позаставляти… чоловік по слабості лежав би ще, а тут господар виганяє, бо вже нема чим платити… На роботу ставати сили нема… Доленько моя нещасна! Що тут мені діяти? А далі виджу, що куди круть, туди круть, а иншої ради нема, взяв я, встид не встид, пошив торби та й
Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 2. Оповідання (1956).djvu/316
Цю сторінку схвалено
