кала час від часу: «Ну, ци видиш! Не раз чоловік сам собі таке дещо гадає, а воно от і в школах того вчать». Олекса, розповідаючи їй, сам розгарячився, — його сірі очі почали блищати, він не міг спокійно всидіти на місці і вкінці скрикнув:
— А Боже, Боже, чому то чоловік темний, чому то не видить нічого, що ся в світі діє! Ну дивися, жінко, якби всі люди до того дійшли, то що би їм було за тяжко зробити так? І заборонити би їм ніхто не смів! Ну, але скажи мені, брате, коли тота наука не заборонена, то за то ж на вас таке кричать?
— Є це різні тому причини, — відповів я, — Кричать найбільше погані люди, дармоїди, деруни, бо видять, що якби до того дійшло, то би їм нараз усьо урвалося. А друге кричать дурні, котрі не знають, чого ми хочемо: їм наговорили, що ми бунтівники, хочемо різати панів, попів та жидів, ну і кричать. А ми, як сам видиш, не то що різати ані навіть виганяти нікого не гадаємо, — але й овшім, чим більше люда, тим ліпше! Більше рук до роботи, то й робота ліпше піде. Розуміється, що хто не буде робити, той нічо не дістане і може собі рушати на чотиривітри.
— Так, так, так ся належить! — аж скрикнув Олекса, — Ци раз я те саме говорив от нашим панам: дармо людську кров п'єте! За що вас Бог на світі держить? Так, брате мій любий, того ся держи, від того не попускайся, хоч би мали так на тебе всі кричати, як ось тут на мене в селі!
Я всміхнувся.
