чому, бо я був певний, що олівець, який лежав тепер супокійно в моїй торбі, не був Степанів. Ніяким світом! А все таки при тих його словах я так запудився, рука моя так затремтіла, що крейда, мов слиж, виковзла з моїх рук. Щастя моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не зміг би був написати її.
— Так — крикнув професор, — загубив? Постій но ти, навчу я тебе!
Чого властиво хотів професор навчити Степана, хто його знає. Ми, школярі, знали лиш тільки, що професор два дні тому дуже сварився зі Степановим батьком і, видимо, лишень шукав притоки, щоби за вітця помститися на хлопцеві; а крім того ми бачили, що сьогодні професор трохи п'яний, і що, значить, без бійки не обійдеться.
— Марш на середину! — крикнув він до Степана. Бідний хлопець видко знав, що його жде, і нешвидко рушався; професор ухопив його за довге, біляве волосся і виволік на середину.
— Тут стій! А ти — обертаючись до мене — написав уже?
— Написав.
— Сідай! А ти йди до таблиці!
При тих словах професор штуркнув Степана. Я легше якось відітхнув, раз тому, що сам сидів на безпечнім місці, а по-друге тому, бо думав собі, що чень[1] уже Степанові не буде нічого за олівець, коли його професор післав до таблиці, —
- ↑ Чень — може.
