— То, синку, справді, туча була.
— Справді? І засипало поля градом?
— Ні, синку. Бог милував. Перегнало градову тучу, розірвало її на двоє. Одна часть висипалася на Радичів, а друга на Панчужну. Такої кари в лісі наробило, що глянути страшно. Не дай Боже, якби було це висипало на поля, то було би витовкло все до кореня.
Миром усміхнувся якимось дивним сміхом.
— Це я зробив, мамо, — мовив він.
Мати глянула на нього зачудованими очима.
— Ти, синку? Що таке ти зробив?
— Я не пустив граду на ниви.
Мати всміхнулася якось маркітно.
— А це ти як зробив?
— Я боровся з тим велетнем.
— З яким велетнем?
— А з тим, що тяг із-за Діла градову хмару. Я спинив його. Я накричав на нього. Він сердився страшенно, але не міг переперти мене.
Мати всміхнулася знов і повеселіла.
— Це ж тобі снилося, синку.
— І я так гадав, мамо, що снилося. Але коли справді була градова туча і коли справді град пішов на ліс, то це мені не снилося. Адіть, я весь мокрий, так утомився. І руки мокрі зовсім, бо я держав їх виставлені на дощ.
— Пощо, синку?
— А, якби я був сховав хоч одну, то він був би переміг мене.
Мати знов усміхнулася, але в її очах заблищали сльози. Вона притулила уста
