Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 2. Оповідання (1956).djvu/265

одній хвилі змінився весь кругозір. Хмари загасили сонце, погасли й пурпурові очі велетня, щезла східня, досі ще чиста, всміхнена половина неба, щез привид велетня, все небо заволоклося темною важкою хмарою, а з-понад Діла понижче тої хмари почали гнати величезні сірі коні на схід, усе на схід, швидко, швидко! Зразу поодиноко, далі рядами, а далі цілими табунами. Вони перебігали все небо за кільки хвилин і ховалися десь там за лісом, а за одним табуном вилітав із-за Діла другий, третій. Вихор розвівав по небі їх гриви, сотні копит стугоніло по небесному помості, а з-під тих копит бризкали грубі, холодні краплі води, зразу рідкі, а де-далі все густіші. Кілька тих крапель упало Миронові на лице, вихилене трохи з-під оборога, це були немов вимірені на нього стріли невидимого велетня. Він стрепенувся. Він почув виразно, що велетень сердиться на нього, грозить йому чимось, своїм шумом і свистом і стогнанням кличе на поміч якісь страшні сили. Вітер ухопився під оборіг, почав шарпати сіно довкола Мирона, а навіть дмухнув якоюсь ледовато-холодною струєю хлопцю за розхрістану пазуху. Від того подиху він затремтів увесь, відсунувся трохи від краю оборога, скулився, зариваючися глибше в сіно, та все-таки не зводив очей із заходу. Хребти-гори ані Діла вже не було видно. Велетень, бачилось, увесь уже пересунувся на цей бік Діла і ліг грудьми на Підгір'ю. Але на Ділу чути було тепер ненастанний глухий гуркіт, немов там пересипали