сом, «жибонячи» сказав ці слова сам до себе — і зараз замовк.
Він лежав якусь хвилю горілиць і глядів. Над ним було нутро оборога — прості палички, позаверчувані скісно в огнива, бігли догори і збігалися разом у чубі, а поперек них ішли тоненькі півперечки з ліскового пруття поперевивані де-де космиками соломи, а поза тим зверху густа солом'яна пішва. І Мирон пригадує, як татуньо робили цей оборіг і він придивляючися їх роботі не переставав розпитувати їх про всяку всячину, і як вони від часу до часу відповідали йому.
— А нащо, татуню, кладете в огонь кінець огнива? Так ладно[1] видовбали і палите?
— Ні, синку, не палю, а присмалюю трохи лише зверху. Той кінець буде вистирчати надвір, то щоб не гнив.
— А хіба як припалено, то не буде гнити?
— Ні, синку, до вугілля гнилизна не чіпляється.
— А нащо, татуню, вертите так скісно дірки? І зовсім не однаково, одна більше похилена, а друга менше.
— Так треба, синку. Як повбиваємо в ті дірки палички, то вони зо всіх чотирьох огнив мусять збігатися до одного чубка.
Мирон іще й тепер пригадує собі, як йому заімпонувала оця татуньова мудрість, і усміхається.
- ↑ Ладно — гарно.
