травки, що хилиться під вагою діямантового намиста роси, то знов любується містичною дрожжю таємного і невідомого, яка проходить його, коли загляне в Глибоку Дебру з її крутими берегами, оброслими густим хащем та високими деревами, і коли зо дна тої дебрі зівне на нього густа пітьма та якийсь таємничий шелест чогось укритого на дні тої пітьми — чи то шелест гадюк, що в'ються по сухому листю, чи шемрання малесенького потічка, що дзюрчить-капотить по дні… Всі ті неясні почуття, з яких у людській душі зароджується релігія, переходять малого Мирона в лісі в часі таких самітних проходів, і вони й творять ту дивну принаду, той чар, яким ліс оповиває його душу.
Хоча ліс великий і займає мало не квадратову милю простору, то проте малий Мирон не боїться в нім: він знає тут кожний ярок, кожну поляну, кожний окіп і кожну «ленію»; мов старих знайомих відвідує щонеділі і найкращі дуби, і незвичайно похилену скрипливу березу, що під час вітру скрипить, мов дитина плаче, і джерельце з солоною водою, де часто сховавшися серед густих яличок цілими годинами підглядає, як прибігають пити тонконогі серни з малими красенькими серненятами, і цапи-рогачі, і витріскоокі зайчики. А висидівшися, він іде далі в ялички на знайомі грибовища, і назбиравши купу грибів та зложивши їх разом, добуває невеличкого ножика, сідає біля них на пеньку і починає чистити їх, гуторячи з ними весело:
