— А чому не прийшов?
— Бо… бо… бо…
Борис запнявся, почервонів по самі вуха і розплакався.
— Ага, бачиш! — сказав Міхонський. — А на другий раз не будь дурнем і приходь.
— Прийду.
Від того часу Борис почав вільними хвилями ходити до Міхонського. Той зразу мусів освоювати його, добротою і ласкою з'єднати собі його повне довір'я, а потім узявся „цивілізувати“ цього дикуна. Почав від того, що навчив його порядно ходити, просто, не перевалюючись збоку на бік, з піднесеним лицем, навчив кланятись, сідати, навчив тої акуратности й економії у всіх рухах, словах, і поступках, що, як він говорив, повинна ціхувати розумного і практичного чоловіка. Він узявся робити з ним хатню гімнастику (тоді це ще була в нас нечувана новість), щоби призвичаїти його до скорости, прецизії[1] й грації в рухах. Він постарався і винайшов для нього інше, здоровіше помешкання, власне у столяра, і велів Борисові в вільних хвилях учитися столярства. Книжок покищо не дав йому ніяких. „Досить з тебе й шкільних, — говорив він. — На інші прийде черга потім. Тепер роби на варстаті!“
І Борис робив. Аж у п'ятій клясі Міхонський, бачучи, що хлопчина і фізично виробився, став здоровий як дубчак, моторний та цікавий, і що дух його доволі
- ↑ Прецизія — точність.
