вгору на яких три сажні. Не було нічого легшого, як гримнути з поруччя в потік, якого дно було або болотяне, або вистелене грубим камінням. Понад оту пропасть ходив Борис цілими годинами; іншим світ крутився, коли лише з противного берега гляділи на нього, а йому байдуже. Та й поліція ніколи майже не заходила в ту часть міста, щоб була могла заборонити йому ту гімнастику.
Раз якось Міхонський переходив туди і побачив Бориса на тій еквілібристиці. Думав, що хлопець побачить його і втече, але Борис ішов спокійно, рівно, не змигаючи оком із поруччя і нічого більше не бачив. Він був подібний до лунатика. Міхонський наблизився аж зовсім до нього і кликнув:
— А ти що робиш?
Борис оглянувся, змішався. Міхонському бачилось, що він ось-ось захитається і впаде, тож прискочив і вхопив його за руку.
— Що це ти робиш? — повторив учитель.
— Про… про… про… — лепотів хлопець і мов прикипівши стояв на місці, на поруччю.
— Злізь на землю і говори порядно! — гостро промовив Міхонський.
Борис зіскочив з поруччя, але на вчителеві запити не вмів відповісти нічого порядного.
— А лекції вмієш на завтра?
— Вмію.
— А задачі, препарації[1] маєш?
- ↑ Препарація — підготовчі писані вправи.
