kein Buch, ich bin ein Mensch mit seinem Widerspruch[1].
Не знаю, відки він узяв оцю Маєрову приказку, що послужила епіграфом до його «Останніх днів Гуттена»; мусів десь вичитати її в газеті, бо К. Ф. Маєра та його поеми, виданої пару років перед тим, не знав напевно. Але приказку любив повторяти не раз, і вона дуже добре характеризувала цього незвичайного чоловіка.
Хто він був, із якого стану, з якого міста, з якого роду? Про це його питати мені якось ніколи не прийшло до голови. Кожна розмова з ним, то був вилет у якісь повітряні краї, в немежовані степи духового життя, естетичних питань та привабливих творів людської фантазії, де всякі питання дійсного, практичного життя, а властиво тої мізерії, що нас окружала, щезали, попросту переставали існувати. Ми переживали в такі хвилі те, що Гете писав про Шіллера:
Und hinter ihm im wesenlosen Scheine
Lag, was uns alle bàndigt, das Gemeine[2].
Я так і не дізнався ніколи, чим властиво займався, чим жив у Дрогобичі Лімбах, з чого вдержував — хоч у тій крайній нужді, з якої не вилазив ніколи — себе й свойого сина. Його ім'я, його преділекція[3] до німецької літератури і цілковитий брак якоїбудь патріотичної ноти
