лоцюгу. Лиш лице старого, здорове, з енергічними рисами і блискучими очима, з коротко стриженими вусами і давно не голеною, стернистою, білою як сметана бородою виявляло сліди більшого духового життя, ніж звичайно стрічається в людей тої верстви. Він наблизився до мене і подав мені руку.
— Ви Франко?
— Я.
— Син говорив мені, що в вас ладна[1] бібліотека.
Син Лімбаха був моїм товаришем по гімназії, ходив о рік нижче мене і вважався одним із найздібніших учеників дрогобицької гімназії.
— Та що, ладна неладна, — сказав я. — Що можна роздобути в Дрогобичі при моїх обмежених засобах…
Я діставав книжки переважно від товаришів за те, що помагав їм у шкільних заняттях, а дещо купував за гроші зароблені також із лекцій і ощаджені на їді та одежі.
— Ану покажіть!
— Прошу.
Ми війшли до кімнати, де крім мене жило ще кілька учеників. Не чекаючи запросин, старий Лімбах узяв собі крісло, сів коло шафи з книжками і почав переглядати. Зразу наткнувся на руські[2] брошури та розрізнені річники старих часописів 50-их та 60-их років. Була того повна поличка.
— А це що?