силою, що хлопець хоч і не рад, мусить, крикнути, а тоді о. Телесницький тріумфує:
— Га, га, сину! А де наша угода? Ти кричиш? Ну, вибачай, за це тобі подвоїться порція. Я тому не винен.
Нарешті скінчився той рік, певне найстрашніший, найфатальніший рік мойого життя. Ми радісно розсталися з о. Телесницьким і більше вже не бачили його. Його перенесено з Дрогобича до Добромиля і зроблено — манастирським проповідником. Згадка про нього довгі літа важкою зморою лежала мені на серці, не вигасла й досі і не вигасне до моєї смерти.
Хто він був? Навмисний злочинець, чи sui generis доктринер, що робив це в добрій вірі, чи божевільний, що якоюсь помилкою замість у Кульпарків[1] дістався на вчительську катедру в Дрогобичі, я й досі не знаю. Я довго не важився відновлювати в душі спомини про нього. Та годі вагатися. Оце ж і скидаю з душі хоч часть тих важких споминів. Нехай вони п'ятном нестертої ганьби та прокляття впадуть на його пам'ять і на тих, що поставили та толерували його на тім становищі, і на всіх тих, що вчительство трактують як жорстоку іграшку та задоволення своїх диких інстинктів, а не як велике діло любови, терпеливости й абнегації[2].
1903 р.
