урвав, і взявши під паху свою шапку — в нашім жаргоні це була «обергірканя» — звільна, хлипаючи, пішов із кляси.
Більше ми його не бачили.
Позбувшися з кляси цього єдиного постороннього свідка своїх подвигів, о. Телесницький міг забавлятися з нами по всій своїй уподобі. Тепер ніхто не стояв йому на перешкоді. До Великодня з первісних 80 учеників лишилася в клясі лише половина. Найцікавіше було те, що наш добродушний о. ректор не бачив і не знав нічого; а втім хто знає, може він і пробував уговкати о. Телесницького, та не міг? До нас, дітей, доносилися глухі чутки про ворожнечу, яка повставала против о. Телесницького в місті, і то в ріжних верствах. Раз, говорено, коли о. Телесницький з о. ректором показався в цукорні, присутні там багаті купці, не вважаючи на о. ректора, викинули нашого вчителя за двері. Була чутка також, що на Задвірнім передмістю парубки засідалися на нього, чуючи, що він має в суботу приїхати на фільварок, який мали там о. Василіяни. Нещастя хотіло, що замісць о. Телесницького поїхав інший братчик — і пізнім вечером його принесли зомлілого та покривавленого, а на його плечах написала якась милосердна рука крейдою: „Вибачай, брате, але дідько тебе знав, що ти не Телесницький“.
А о. Телесницький учителював і бавився. Останні місяці шкільного року він майже
