Почувши кілька разів такі голоси одобрення з уст пана Білінського о. Теленицький ще більше полюбив його і поводився в клясі так, як коли б там зовсім не було ніякого стороннього свідка. Яке ж було його зачудування, коли одного разу, в часі надзвичайно «веселої» години — веселої для о. Телесницького, а болючої для кільканадцятьох учеників — серед загальної, мертвецької тиші заляканих дітей почулося з кута з останньої лавки голосне хлипання. Пан Білінський, скулившися і притуливши лице до лавки, плакав ревними сльозами.
— А там що таке? — скрикнув о. Телесницький.
Ніхто не відповідав. Хлипання чути було далі.
— Пане Білінський! Це ви? А вам що таке?
Пан Білінський устав, махаючи головою швидше ніж звичайно.
— Вибачте, отче професор! Так мене за серце вхопило.
— Що вас ухопило? — смішливо питав о. Телесницький, наближаючися до останньої лавки.
— Таке.... яке вас не хапало ніколи. Жаль… отих бідних дітей.
— Ого!
— Та й ще одне… Безсонниця. Вже два місяці, отче-професор, ані одної ночі не можу заснути спокійно.
— А то чому?
— Та все через отих дітваків.
— А видите! Такі лямпарти[1]! І як же ж тут…
- ↑ Лямпарт — лайка, босяк.