дівка-служниця шепнула навіть до старого Івана:
— Ану, він зараз якусь дурницю вистрілить.
— Ба, не знати, — почав звільна Мирон, — чому тото Свята Матінка дивиться, дивиться, а капусти не їсть?…
Бідний Мирон, хоть і як мучився, не міг нічого ліпшого придумати, може для того, що його на силу заставляли думати «так як люди».
Сміх, регіт, звичайна нагана матері враз із «туманом вісімнацятим», — бідний Мирон заплакав.
— Та що ж, коли я не вмію мислити так, як люди! — сказав він, обтираючи сльози.
Що з нього буде? Який цвіт розів'ється з того пупінка? Це й проповісти не тяжко. Лучаються по наших селах доволі часто такі дивовижні появи. Все в них змаленьку не так як у людей: і хід, і обличчя, і волосся, і слова, і вчинки. А коли прийдеться такій дитині вік жити під тісною сільською стріхою, без ширшого досвіду, без яснішого знання, коли від малку нетямучі родичі почнуть натовкати в неї все на такий спосіб, «як звичайно в людей», то їм і вдасться придавити вроджений нахилок до своєрідного; всі невживані і приголомшені здібності дитини заніміють і занидіють у зав'язку, і з малого Мирона вийде кепський господар або, що гірше, не доразу приголомшена живість та прудкість характеру
