Згадаю лиш одного. Моїм безпосереднім сусідом в ослячій лавці був якийсь Волянський — тихий та спокійний хлопчик, з головою так видовженою а сплощеною з боків, як я не бачив ні в кого потім. Хлопець був не сотворений для шкільної науки, а бодай для такої, як її подавали у Василіян у Дрогобичі. Не знаю, як він дійшов до третьої кляси, але те знаю, що в третій клясі він був справді „ослом“: ані писати, — про відміни, складання німецьких речень, множення та ділення й не говорити. Я не тямлю, коли й яким припадком він дістався до ослячої лавки — певно не обійшлося без посередництва тростинки о. Телесницького. Але посадивши його тут, наш кат на якийсь час лишив його в супокою. „Заривав“, цебто запитував іноді, коли був у добрім гуморі, але не одержуючи відповіді вдоволився стереотиповим дотепом: „Волянський — осел дарданський. Із нього науки, як з цапа вовни“ — і йшов далі.
Я зразу за прикладом інших хлопців, а головне самого вчителя, також сміявся з Волянського, називав його ослом дарданським і т. п. Але швидко між нами виникли зовсім інші відносини. Почалося з дрібних, товариських послуг: цьому з нас треба пера, тому олівця, цей забув чорнило, той книжку — почали ми потроху ставати один одному в пригоді. Почав я пізнавати, що Волянський — добрий хлопець. Далі, на павзах[1], виходячи зі школи або перед початком години ми заходили
- ↑ Павза — перерва.
