туманіли зо страху і поступи в науці були чимраз гірші. Хоч усі вчилися і силкувалися як мога встерегтися побоїв, але ніяка пильність не помагала. Боязливіші, викликані до таблиці, тратили голос, тратили пам'ять вивченого; інші хоч і вміли, але переконавшися, що за найменшу помилку їх ждала така сама кара, як і тих, що не вміли нічого, тратили віру в себе, махали рукою і або йшли до кляси в надії на ласку Божу, що ану ж якнебудь страшний Василіянин не догляне, не „вирве“ їх, або зовсім не ходили до школи по кілька день, воліючи за неоправдану неприсутність раз дістати кару, зазнавши перед тим хоч кілька день свободи чи то в лозах над рікою, чи в ліску за містом, ніж наїдатися страху і відбирати кару день-у-день. А в клясі тимчасом стояла ненастанна тривога, лупав крик і плач і лемент, а над усім горував дикий, майже ідіотичний регіт отця-гумориста.
Ми жили весь час мов у тумані. Хлоп'ячі веселощі щезли; діти ходили мов приголомшені, насовлені, мов сердиті. Товариські забави були тоді ще загалом заборонені і навіть карались інколи; та ученики третьої кляси того року коли й здібні були до якої забави, то хіба до такої, що починалася і кінчилася бійкою. Билися між собою, билися по вулицях з жидиками, з термінаторами[1], з уличниками. Я не знаю, чи інші діти жалувалися своїм батькам та опікунам на ті
- ↑ Термінатор — учень, що вчиться ремесла.
