Але в самій поставі, в голосі, настрою та успособленню о. Телесницького ми завважили виразну зміну. Він був оживлений, бадьорий; його очі відзискали блиск, його рухи живість, еластичність та свободу. Від часу до часу він усміхався солодко, очевидно любувався якоюсь думкою, може якимись споминами, що будилися в його душі при свисті тростинки. А скінчивши диктування він підійшов до одного ученика в одній із задніх лавок, глянув на його розкритий зошит і не кажучи ані слова хльоснув його з усієї сили по зігнутих до писання плечах.
— Ой-ой-ой! — скрикнув не так може з болю, як із перестраху хлопець.
— Га, га, га! — зареготався над його головою о. Телесницький. — А ти як написав vergeben?
— F-e-r-g-e — слебезував ученик.
— А фау! А фау! А фау! — навчав о. Телесницький, покріпляючи кожну научку новим ударом тростинкою по плечах.
— Та я вже знаю! Знаю! Знаю! — кричав хлопець.
— Тепер знаєш, але це тобі на завтра, на послізавтра, і присно і во віки віків амінь! — зажартував о. Телесницький по-руськи і далі періщив бідного хлопця, а сам реготався, мов божевільний.
— Прошу отця-професора! — благав ученик, крутячись на місці, а далі дав нурка і сховався під лавку.
— Зараз вилізь! — кричав учитель.
— Не вилізу, бо отець-професор мене заб'ють! — говорив переляканий хлопець з-під лавки.
