його худе тіло телімбалося в ній, мов доспіле горохове зерно в розбухлім, зеленім іще стручку. Лице фігури робило якесь жалісливе вражіння не то голодного, не то хворого чоловіка. Джерела веселости, тої що пливе з доброго, чоловіколюбного серця і так і бризькала з кожного позирку, кожного руху, кожного слова нашого катехета о. Красицького, в лиці нового нашого вчителя ми не завважили ані сліду.
— Ну, хлопці! — промовив о. ректор, велівши нам сісти, говорив, розуміється, по-польськи, бо це тоді, nota bene, ще за так званої германізації (це що тут оповідаю, діялося в 1864 році) була, не знаю, чи згори наказана, чи з власної привички заведена урядова мова в школі оо. Василіян, — маєте тут нового вчителя і господаря кляси, о. Телесницького. Буде вас учити польської, руської[1] й німецької мови, рахунків та співу. Слухайте його, будьте пильні та чемні, щоби мені не потребував жалуватися на вас. Я знаю, ви хлопці порядні і не будете робити йому прикрости. Ну, отже! — з цим словом, яке від біди мало заступати німецьке „also“, що ним о. Барусевич любив сипати щохвилі в своїй звичайній, байдуже, чи польській чи руській розмові, він подав руку новому вчителеві, супроводив його до ступнів «градуса» — підвищеної дощаної плятформи, на якій стояла з одного боку, ближче дверей, учительська катедра, а з другого, ближче вікна, чорна таблиця, — і відповівши кивком голови на наш поклін,
- ↑ Руської — української.
