кого тракту, Солоного Ставка та жупи[1]. Тут не було ані просторих садів, ані огородів, засаджених цибулею, капустою, бараболею та огірками, що творять головне джерело доходу на Лішнянськім, Задвірнім та Зварицькім передмістях. Тамошніх людей, напіврільників, а напівміщан, тутешні ремісники підіймали на сміх, називали цибулярами, передразнювали їх м'який виговір:
— Цоловіце, цоловіце, мозе купите цибулецки!
Під Яськовим проводом я заходив у тісні хати тих ремісників та зарібників. У мене була знайома флячниця Якубова, що заробляла на хліб продаючи щопонеділка гарячі фляки на ринку, на підсінню. В неї був чоловік, якийсь ремісник, що рідко бував дома, але й тут було таке саме, як із моєю «цьоцею»: хоча Якубова була мала та непоказна жіночка, та в хаті очевидно був її верх, і в цілім сусідстві всі знали Якубову, а її чоловіка коли й згадував хто, то хіба як «чоловіка Якубової». І загалом мушу сказати, що проживши вісім літ між дрогобицькими ремісниками та придивившися їх життю зблизька, я виніс вражіння, що жінки в тих родинах займають коли не верховодне, то бодай рівнорядне становище з чоловіками, визначаються інтелігенцією й енергією, а наді все вертким та невтомленим язиком. Ні перед тим, ні по тім у моїм життю я не чув, щоб хтось говорив по-українськи
- ↑ Жупа — місце, де добувають сіль.
